Гроші мають значення

Іван Хомяк

Коли ми аналізуємо якусь технологію з природоохоронної позиції або описуємо якусь природоохоронну ініціативу, ми забуваємо про один дуже важливий фактор – гроші. На сьогодні в нашій сфері переважають лівацькі ідеї. Головна позиція – “капіталісти знищують довкілля”. Категорично із цим не згоден. І це не лише тому, що я на 95% прихильник правої (консервативної, республіканської) ідеології.

Я стверджую – відсутність грошей знищує довкілля сильніше ніж їхній надлишок. Докази цього забрали в мене дві лекції, тому тут коротко, через що, можливо, непереконливо.

1) Бідність обов’язково веде до недбайливого ставлення до довкілля. Бідність може бути як реальна, так і уявна чи залишково-ментальна.
Уявна бідність – це навіяне за допомогою засобів масової інформації та найближчого соціального оточення когнітивне порушення (синдром піввареника).
Залишково-ментальна бідність – це невротичне порушення, що виникає як наслідок травматичних подій в минулому. Мозку часто все рівно, ти не доїдаєш реально, тебе в цьому переконали, чи ти просто боїшся повернення голоду. Твоя поведінка змінюється. В такому стані заглядати вперед чи зупинитися в надмірному використання ресурсів неможливо.

2) Бідність веде до соціально-психологічної дезадаптації. Це особливий стан під час якого непристосованість виливається або в агресію, або в пасивність.
Агресія – це бажання щось “зруйнувати” (плюнути під ноги, кинути сміття, зламати дерево, розбити вікно…). Тобі в душі боляче, а тут навколо така краса… Включається така підступна химера як “справедливість”, і ти вирівнюєш свій внутрішній біль із болем оточення. Оточення не важливо якого – соціального, природного чи побудованого чиїмось руками.
Пасивність – пряма дорога до безвідповідальності: “Зробити три кроки до смітника облом, кину тут. Везу машиною сміття із передмістя, але краще кину на узбіччі, ніж довезу до міста і вкину в контейнер”.

3) Соціально-психологічна дезадаптація компенсується у різний спосіб – мистецтво, активізм, наука, кар’єризм, прояви психічного і фізичного насильства, накопичення речей, влади і капіталу. Люди стають багатими через сполучення кількох причин: пекельна праця, сприятливі стартові умови (освіта, зв’язки, стартовий капітал) і випадок. Однак, “багата” людина зазвичай – дезадаптована людина. Вона просто скидає небезпечну “енергію” непристосованості в ділову гіперактивність.

4) Коли багата людина знаходиться в контрасті з бідним населенням, що її оточує, то вона не може будувати бізнес на тривалу перспективу. Тут працює принцип: “хапнути і смотатися”. І як показує український досвід – це вірний принцип. Ризики втратити зароблене надзвичайні. Чесно чи нечесно зароблене не важливо. Просто в таких умовах швидко заробити “чесно” дуже важко. “Чесне” накопичення капіталу в бідних країнах вимагає надзусиль, суперталанту і надудачі. А найголовніше часу. А чим довше ти сидиш тут, тим більше шансів все втратити. Бізнес дбайливий до довкілля не може бути короткостроковим. Тому загальна бідність населення не дозволяє бізнесменам піклуватися про середовище життя.
До речі, “отобрать и разделить” не спрацює. Під час лекції я запитав студентів про справедливий розподіл. Судячи по їхній емоційній (невербальній) реакції, дехто подумав, що потрібно ліквідувати велику майнову нерівність, тоді проблема вирішиться сама по собі. Я запитав: “Давайте все, що ви заробите за місяць, ваші стипендії та зарплатні з приробітків, складемо в одну купу і поділимо порівну між групою?” Усе, пропала ліва ідея. Адже виникає думка: “Я навчатимуся більше за інших, щоб мати стипендію, бігатиму після пар на роботу, а потім ділитимусь із тими, хто не доклав жодних зусиль? Тоді краще нічого не робити і чекати “справедливого розподілу”. Радянська дійсність в одному реченні. “Уравниловка” рано чи пізно призведе до бідності. Поки в тебе є нафта і газ в Північному морі чи кілька заводів, колись побудованих великим капіталом, ти можеш в це гратися. Коли цього немає (закінчиться) вся ця соціал-демократія чи “развитой социализм” полетять до біса.

5) Бізнес, розрахований на тривалу перспективу, не сконцентрований в одних руках, зацікавлений в бережливому ставленні до довкілля. Саме бізнесмени запустили (1968, Римський клуб) всесвітній процес пошуку рішень екологічної кризи. Це вигідно. Не навожу тут серію доказів зв’язку між збереженням сталості довкілля та ефективністю інвестицій, бо це ще один довгий допис.

Висновки:

1) “Екологічна криза” – це не екологічна проблема, а соціально-психологічна.

2) Зниження тиску на довкілля можливе лише тоді, коли люди відійдуть від тривожної межі бідності (фактичної і ментальної).

3) Жалкую, що не записав цю серію лекцій на відео. Уся схема вибухнула і структурувалася в голові по дорозі на роботу. Наступного року спробую записати.

Усі відео