Ніяких аналогій!

Гліб Бабіч
Гліб Бабіч

#Глібови_Байки

Ви не любите аналогій? Я теж, ага.
Тому трохи потерпіть, я не дуже довго.

Насправді, всі знають і говорять, що історія повторюється.
Але це завжди десь не зараз. Раніше чи пізніше. Це, типу, пронесе.
І про трагедію і фарс всі теж знають. Це заспокоює. Мовляв, зараз саме фарс.



І тільки потім, коли криваві бульбашки вже лізуть з власного рота, деякі встигають здивовано прохрипіти “Це був не фарс, с*ка …”

Ми майже проходимо шлях кривавої російської м’ясорубки, яку всі помилково називали революцією.
А це був грьобанний переворот у самому низькому сенсі.
“Нізи” тоді теж були промиті в медіарежимі відповідно свого часу. Хоча чому “нізи?” І середина. І частина верхів сподівалася хапнути своє у зигзагах історії.

І розуми світлі в своєму горі від цього самого розуму. Вони теж віщали про експерименти, історію, новий шлях і народну мудрість. Виколупували з носа виправдання, надували мильні бульбашки фантазій, і шукали сермяжную правду в лабіринтах власної незрілості та рефлексії.
Гірше не буде. Ага.
І найцікавіше було б прочитати їх думки, коли вони першими зібрали жнива власної дурості та пішли під ніж.

А зараз не було у нас того смішного перевороту із захопленням незахищеного Зимового. Ми його хутко проскочили в соціальних мережах в комплекті з промиванням мізків – час зараз такий. Швидкий.

Так і провтикали ми прихід більшовиків.
Так, так. Це саме більшовики. Як ті. У більшості темні, поверхневі, і тому самовпевнені. З куховарками покликаними імітувати управління державою. З люмпеном і недовченими геніями, одягненими в нашвидку скроєні костюми.

І шлях у них той же. Ось, наприклад, мир за всяку ціну. Тільки вже не в Бресті. “І Декрет про Мир”, котрий треба прийняти швидше-швидше, щоб легалізувати власну поразку і ганьбу. Як і тоді.

Минулий вождь приїхав в опломбованому вагоні ворога. І вліз на броньовик.
Сьогоднішній броньовиків боїться як чорт ладану. Але опломбований вагон маячить на тлі. Стукає колесами п’яти років недешевої атаки через невидимі ефірні та мережеві речі.
І надійно підпирає зі спини.

А потім, опа, – Декрет про Землю! Декрет. Не земля.
Під захоплені крики тих, кому нічого не дістанеться.

Ті, кому нічого не дістанеться, – найважливіший елемент. Їм треба обіцяти все. І не давати нічого. Щоб не провокувати апетит. Їм треба дати усвідомлення володіння всім. І цього вистачить. “Той, хто володіє всім”, не має нічого. А той, до кого це не дійде, піде в м’ясорубку другої серії трагедії, що наразі переховується за фарсом.

Купка жалюгідних вождів і тоді прийшла, маючи купу зобов’язань перед тими, хто їх тихо привів. Територіями, капітуляцією, репараціями, хлібом, чужим золотом і знищенням населення, здатного до опору.

Їм було все одно. Вони хотіли хапнути, а втриматися було несподіваним бонусом.
Бонус виник, коли вони з’ясували, як просто змити будь-яку проблему кров’ю.

Більшість. Вона була опорою. У натовпі найпростіше погодитися на рабство. Разом це навіть пробуджує спільну гордість. Особливо, якщо надягаючи нашийник кричати “Ми не раби!”
Все робилося руками більшості. А коли вона почала замислюватися порожнім животом, вихід був знайдений. Хочете жерти – жеріть друг-друга.
Спочатку в рамках абсолютно справжньої громадянської війни.
І трохи пізніше – в буквальному сенсі цього слова.
Коли недоумкуваті вожді доведуть завжди ситу і рясну територію до ураганного голоду.

По дорозі довелося демотивувати, а потім знищити армію. Щоб не нависала. І замінити її збродом, готовим лити кров того, на кого покажуть.
Аж до повних власних двійників.

Між іншим, розібралися зі свободою слова. Почали трохи регулювати і зопалу задушили зовсім. Ну а що? Раз вже свобода не потрібна, то Слово можна прикопати поруч. А Правду розіп’яти на заголовку. Для краси.

І ще довелося запустити фабрику ворогів. Вона не відразу запрацювала. Трохи пограли в стриманість і навіть гуманність. Якийсь час пішов на смикання в різні боки і спроби не злетіти з трону. Але потім все налагодилося.

Головне було множити заздрість і жадібність, нічого не даючи взамін. І обіцяти побудувати щастя на чужих кістках.
А потім в цю воронку почало засмоктувати будь-кого, хто хоч злегка виділявся з більшості. А потім і просто безмовну більшість – для остраху.

“… до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим” – нічого не нагадує?
Головним стало “до основанья”. А решту будували чужими руками, але своїми жертвами. Потворно і через дупу. Забуваючи, що зруйноване було куди могутніше і стійкіше.

Тоді не було смартфонів. Тоді країну будували в віртуальному світі недосяжного комунізму. Віртуальні казки майбутнього щастя трохи затьмарювали навколишній темний жах.

І вони робили це разом. Ну як, разом? Це була ілюзія, головний секрет тих, хто осідлав більшість.
Країна Рад. Там, де ніби як радяться зі всіма перед тим, як ощасливити всіх.
Це ідеальна схема для безкарної реалізації будь-яких капостей.

А потім прийшла епоха дружби з відмороженим людожером. І опа – війна.
І десятки мільйонів знову потонули у власній крові. Тому що Декрет про хибний Мир не помер. Він продовжував дурити всіх, включаючи своїх творців.

А все почалося з того, як під захват натовпу з вагону виліз маленький чоловічок на ім’я Володя, який обдурив більшість. Точніше, яким обдурили.

І не шукайте аналогій. Я вам не екстреміст.
У наш час все вилазить не з вагону – з телевізора.
Не було тоді телевізорів.

І головне. Це все було “новим”. Хоча і до того повторювалося в історії. Один раз у вигляді трагедії. Другий раз у вигляді трагедії. І так завжди – в вигляді трагедії. Іноді маскуючись під фарс.

Іноді я боюся того, як все виявляється просто.
А більшості ніколи не буде менше.
Питання тільки в тому, скільки встигає провтикати меншість до часу розуміння.
І минуле – це завжди трохи сьогоденне. І що страшніше – можливе майбутнє.

Все. Йдіть вже. Спіть далі.
Я може теж аналогій не люблю. Це просто літературне есе. Якщо хто спитає.

А ось за репост цього, скоро і строк впаяти можуть. Так що, тихо тут мені!
Ніяких аналогій.

P.S. І не пишіть, будь ласка, щось на кшталт “ті, до кого це написано, ніколи це не прочитають”.
Бо це не для “них” написано. Саме для вас.

Поділитися:
Share

Share