Пам’ять у народу гірша ніж у рибок гупі
Очень много людей у нас забыло, что такое был 2014 год.
На первой фотографии вы видите БТР-70 которые привезли на нашу роту. Нам не досталось БТР-80, потому что последние 10 (десять) БТР-80 на ходу забрали из Президентского полка, ну а мы третья рота в батальоне, нам не хватило. Еще раз повторю для тех, кто не понял, – в 2014 году из Президентского полка забрали ВСЮ технику, которая могла ездить своим ходом. НЕ БЫЛО больше техники на ходу. Вот вообще. Во всей стране. Не было БТР-80 на ходу.
Да, кстати наша батарея была укомплектована орудиями Д-30 которые забрали из парадного расчёта. Вы слышали их не один год на праздниках, любовались салютом из их стволов, и вот в итоге они уехали на войну. Не было других.
На начало Иловайска у нас в учебке, в Николаеве, стоял батальон после недели слаживания, который ФИЗИЧЕСКИ не мог доехать до зоны БД, потому что тупо не было на чем.
Вот да, все то время, когда вы мне писали, что “почему нет подкрепления”, мы ФИЗИЧЕСКИ не могли уехать.
Все, что смогли из нашей бригады поставить на ход, было поставлено и уехало. Вот реально все. Сепарские, трофейные КАМАЗы, Шишиги, которым лет было больше чем мне, мобилизированные зерновозы, все уехало.
На второй фотографии вы можете увидеть наши БТР, над которыми несколько недель е*лись наши мехводы, и тут их внезапно захотели нам торжественно вручить. И командира ремонтного полка ничего не е*ало кроме того, что их сейчас покажут высокому командованию. Видите эти жирные разводы? Это солярка.
Потому что, назвав наших мехводов “слонярами”, этот гусь сбегал за ведром соляры (кто не в курсе, БТР-70 – это бензиновый БТР) и кисточкой начал их красить. Потому что КРАСИВО. Потому что так они вроде не ржавые, а вроде так покрасили. Так и должно быть.
На третьем фото вы видите свежепокрашенный автоматический миномет “Василек”. Он в свое время попал под обстрел, подгорел и потом ребята его затрофеили и собирали по схеме.
Схема, кстати, на четвертом фото. Да, да, там показана схема сборки модели в размере 1:32, и вроде все зашло в тупик на этапе, когда оказалось, что нужно облой ножницами обрезать.
И что? Ты думаешь это остановило патриотов? Да черта с два! Они собрали этот миномет и е*ашили из него так, чтобы, дай, Бог, каждому из вас так е*ашить, когда ваше время придет.
Когда начался Иловайск, у нас резко упало количество желающих служить, и мой комвзвода Артист (лучший командир, без шуток) мне на полном серьезе предлагал совместить две должности – медика и пулеметчика. Потому что людей нет и не предвидится.
Потому что мне пишут миллион людей и спрашивают, почему нет подкрепления в сотне мест, но в армию они не идут. Пулеметы меня потом все равно догнали, только в виде трёх поломанных ДШКМ, которые я восстанавливал вместе с Гансом (покойным), и консультацией по телефону Глымова (покойного) и Костяна (спасибо, что живой). Подняли, пустили в ход.
Уровень задницы в армии на 2014 год представляют не так много человек. Тысяч 500 Людей. Да, именно с большой буквы. И, знаете, мне смешно слышать рассуждения “политических активистов”, “патриотов”, которые не смогли встать с дивана, и прочей швали. В 2014 году у нас поднялась армия. Поднялась как никогда, как в последний раз. А может и, действительно, в последний.
Вы, сладкие котики, вы все такие милые, вы мило морщите лобик и забавно топорщите хвосты. Но где вы будете, когда придет время выйти? Там же, где и были в 2014. Скулить, прятаться и рассказывать, как много у вас было причин откосить от защиты страны. Да, конечно, можно рассказать отличную сказку про волонтерство, как ты перевел 5 гривен, и, значит, патриот, но скажи – сколько стоит твоя жизнь? А жизнь твоей семьи?
Мораль? Да нет никакой морали. Тут ведь вот какая штука – тем, кто в теме, им и не нужно объяснять. Тем, кто не в теме, нет смысла объяснять, они все равно готовы жить по принципу “хай ї*уть, аби не били”.
Вот такая история, без глупости и фальши.
Будьте щасливі та пам’ятайте про смерть.
Натрапив у стрічці на пост Івана Костенко (див. вище – ред.) про те, якою була боєздатність армії напередодні Іловайску.
Про “величезну” кількість техники, що змогли поставити на колеса або на траки до того часу.
І які були воплі на кожному кутку фізбука, преси, тівілізора, що нема кому воювати. А недобор у бригадах не зменшувався.
І згадую ще, яка була зарплатня у військових. І яким було матеріальне забезпечення.
І порівнюю з тим, що є зараз. І мене аж трясе від того факту, що для більшості населення “нічогонезмінилось” або “навітьсталогірше”.
У населення пам’ять, мабуть, навіть гірша ніж у рибок гупі.
А ще я згадую геть ранню весну 14-го.
Ще напередодні “референдуму” в Криму Роман Шрайк робив на Еспресо ТВ пілотний запис програми, не пам’ятаю, як вона мала зватися, де блогери обговорювали б гострі соціальні та політичні питання. Темою був саме референдум. Чи відбудеться він, та що буде далі.
Один з небагатьох, всупереч більшості, тоді я говорив, що референдум х*йло таки проведе. І що далі буде Донбас. З однодумцями були розходження лише стосовно масштабів подальшого 3,14децю.
І трошки пізніше я писав (на вже заблокованому акаунті), що х*йло не зупиниться і піде далі. Тоді я був геть не в курсі про стан нашої армії, вважав, що яка-ніяка, але армія в нас є. Така, що зможе хоча б міцну оборону тримати на 100-200 км фронту. А виходячи з цього прогнозував, що на Донбасі будуть не лише зелені чоловічки, але й повний набір військової техніки, від БТРів до штурмової авіації. Але, на жаль, я помилявся щодо боєздатності армії. І, на щастя, щодо масштабів вторгнення.
А ось в чому не помилявся, так у тому, що х*йло ніколи не відступить. І на будь-які наші спроби посилити своє положення на Донбасі він збільшить військову присутність до такого рівня, щоб перевищувати нашу. І якщо хто не пам’ятає, так і ставалося кожного разу. Дійшли до кордону в одному місці – отримайте розстріл Градами з того боку кордону. Майже звільнили Приазов’я – отримуйте вже пряме вторгнення кількома повноцінними БТГ (батальйонна тактична група – ред.) численністю більше бригади.
І як би не перші Мінські, невідомо, де б була лінія розмежування вже у вересні. І чи була б вона взагалі. А коли конфлікт був майже замороженим (завдяки першим Мінським), а на носі був новий етап переговорів, сталося що? Вірно. Стався Дебаль. Де “дарагіє расіяні, панімаш” © поклали в десятки більше людей і втратили в десятки більше техніки та озброєння ніж ми. І переговори пройшли на нашу користь. Але ж вже тоді число численне народу волало про зраду, поразку та таке інше.
Хоча з військової точки зору то була цілковито стратегічна перемога.
То до чого я веду. Ще трошки пізніше тієї ж весни, на тлі всієї зради, що розганялася в мережі та в медіа вже тоді, я писав, що тільки масштабна війна, з численними людськими втратами, з колапсом економіки, трудовою повинністю и т.п., змогла б дійсно згуртувати народ та зробити щеплення від комплексу меншовартості. І я радів влітку, що масштабної війни не сталося.
І тільки пізніше зрозумів, що саме з цієї причини її і не сталося. Бо раісся отримала б такі санкції, що й совку не снилися. А ще отримала б під боком другу для себе чечню, тільки вдесятеро більшу. І, дійсно, пресувати на фронті локально в той час, як проводити наймасштабніші за історію людства IPSO в тилу, виявилось значно ефективніше… Бо пам’ять у народу таки гірше ніж у рибок гупі.
І лише невеличка кількість населення по-справжньому розуміє, що таке війна. І ще менше – відчули її на собі.
Мабуть, дарма я радів тоді, що масштабного вторгнення з кордоном по Дніпру не сталося, дарма…
P.S. Якщо що – документи у військкомат я відніс на другий день після оголошення мобілізації.
