Іловайськ

Іловайськ… Іловайськ – це розбиті ілюзії.

Два місяці перед Іловайськом вся українська преса піарила добровольчі батальйони взагалі і батальйон «Донбас» особисто. Два місяці суспільству прищеплювалася думка що у ЗСУ – боягузи та аватари, у Держприкордонні службі – хабарники, у МВС… краще не згадувати… А от добробати! Здавалося, ці хлопці справді, лише дай наказ – дійдуть до Москви і посмажать шашлики на Красній площі. Згадайте як «Донбас» набирав до себе людей і які хлопці туди пішли, наслухавшись байок з телевізора… І от…

Добробати ведуть переговори з росіянами… Росіяни обдаровують милістю – випускають добробати по коридору… Розгром… Бійці добробатів масово – в полоні…

Визнаю, були часи коли я й сам вірив, що бат «Донбас» – то піар-проект, створений аби красиво під камери входити у звільнені міста. Українці Донбасу, що воюють за Україну. Цілий бат! Дивовижний пропагандистський символ! І от…

Кришталеві замки, розбиваючись, найболючіше ранять своїх творців. Після Іловайську з’ясувалося, що як підрозділ не називай – воюватиме він залежно від навички бійців, якості озброєння, міри освіти командирів, та банальної хоробрості і здатності до самопожертви. Так само як ЗСУ. Так само як прикордонники. Завжди і скрізь.

Свідомість багатьох людей ще й досі відмовляється приймати це. Звідти заяви: «їх зрадили!», «їх послали на убий!», «їм не наказали!» У перемоги багато батьків, поразка – завжди сирота.

Іловайськ… Іловайськ – це біль. 366 загиблих, з них 157 наразі – не встановлені. Тільки у баті «Донбас» 130 полонених і ще 108 у 51-й мехбригаді ЗСУ. Доля ще 157 вояків на серпень минулого року лишалася невідомою.

Я не аналізував порівняно з Дебальцеве і ДАП, але безумовно ці втрати – одні з найбільших за історію цієї війни.

Іловайськ… Іловайськ – це останній цвях в труну легенди про «честь російського офіцера» та «слово росіянина». Саме під це слово українські колони пішли з Іловайська по коридорах. Пішли прямо у пастку. Хвалені російські офіцери зламали своє слово і вкотре явно довели, вони – НЕ люди честі. Вони – шахраї, брехуни і балаболи. Можна було б сказати «Ганьба!», але що воно таке, боюся, вони не знають.

Іловайськ… Іловайськ – це гордість. На учебці мені довелося зустріти чимало хлопців, яків той період були в тій частині фронту. Ледь не кожен з них так чи не так, а у розмові згадував «Я був біля Іловайську». Звучало це приблизно як: «Я був у пеклі – погрівся і повернувся». Приблизно так це сприймається і громадянами, навіть незалежно від того, чим саме там займалася людина – стояла на блоку, чинила автівки чи хлопцям кашу варила. Герой! Іловайськ!

Іловайськ… Іловайськ – це дуже багато запитань. Я лише перелічу те, що спада на думку.

– хто все ж таки віддав добробатам наказ на штурм Іловайська?
– де бодай якийсь документ який би затверджував план операції і наказував підрозділам виконувати ті чи інші задачі?
– як дотичні до операції тодішній заступник голови Дніпропетровської ОДА Геннадій Корбан і журналіст Юрій Бутусов?
– чому за вихід зі штурму Іловайська батальйонів «Азов» і «Шахтарськ» (Відмова виконувати наказ! Непокора!) їхніх командирів не те що не покарали – не пожурили?
– чому в Іловайську опинився практично концентрат журналістів всіх можливих штибів від фотокорів відомих видань до «Дорожнього контролю»? Хто їх туди запросив? Чому така їхня кількість виявилася не під Луганськом, не у ДАП, не біля Волновахи, а саме там?
– чому саме на Іловайськ відступали частини з сектору Д?
– яка сила постійно тягнула штаб генерала Хомчака до добробатів у Іловайськ?
– як пояснити всі незрозумілості, викладені тодішнім начальником штабу бату «Донбас», позивний Філін?
– чому генерал Хомчак не почав вивід з Іловайську сил, коли вже був очевидний розвал сектору Д?
– чому генерал Хомчак зразу не пішов на прорив (як це зробили десантники з 80-ки під Лутугіно), а заходився вести переговори з росіянами?
– чому після Іловайська більше половини особового складу батальйону «Донбас» на чолі з Філіном, відмовилися служити під командою Семенченка і перешли у батальйон «Донбас-Україна» в структурі ЗСУ, які нібито їх «підставили під удар»?

І це – ще не всі запитання.

Мене давно переслідує нав’язливий висновок, що штурм Іловайська мав подвійну мету. Перша – електростанція в Зугресі, опанувавши яку певна бізнес група взяла б за тендітні місця економіку всієї Донеччини. З відповідним профітом. Друга – Іловайськ-Зугрес мав стати показовим штурмом, зоряним часом добробатів, «перемогою в ріалтаймі». На хвилі цієї «перемоги» певна молода політична сила в’їхала б у Верховну раду на білому коні. Саме тому там було стільки репортерів, як штатних так і незалежних. Саме тому про Лутугіно я дізнався випадково, тоді як про Іловайськ чув з кожної праски. Саме тому в Іловайськ довбалися навіть тоді, коли Білецький з «Азову» махнув рукою: «Безнадія». Саме з обох причин за Іловайськ трималися навіть тоді, коли вже було очевидно – треба уходити.

Але, якщо я правий, правду про Іловайськ ми дізнаємося ще нескоро. Бо – треба буде звинуватити як раз тих, завдяки кому бойовики раніше не дійшли до Дніпра. Бо – доведеться виполоскати в лайні імена тих, хто в свідомості багатьох громадян (особливо – у прифронтовій зоні) став героєм і символом. Бо – виникне чимало питань до взаємодії підрозділів ЗСУ та МВС. Бо – висунуті звинувачення зневірять багатьох патріотів на сході і порушать баланс сил між потужними фінансово-промисловими групами, а це погіршить загальну ситуацію в країні. Бо…

І саме смішне, що як раз зміна чинної влади приведе до того, що правду про Іловайськ заховають як козацький скарб під воду, а на екрани витягнуть цапів-відбувайл. Бо до влади прийдуть як раз винуватці і дотичні до них.

Іловайськ. Іловайськ це урок. Який вивчати доведеться ще довго й боляче.