Померлі строєм не ходять

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Дивлюся на побєдобесіє, що охопило мишебратьєв, і починаю розуміти, як особисто для мене виглядатиме Пекло. Не те, з казок – з казанами і чортами-шабашниками, а справжнє – таке, що примусить перевертатися в труні та з того світу прокляттями сипати.

Справжнім Пеклом для мене буде ситуація, коли мого онука чи правнука добровільно-примусово закличуть взяти моє фото у камуфляжі та долучитися до якоїсь акції “Невбитий курінь” а-ля їхній “Безсмертний полк”. Більшого плювка в мою пам’ять я собі й уявити не можу.

Я маю право так говорити – по моїй родині Друга Світова війна пройшлася у всій її жахливий нелюдськості. Мій дід, офіцер-артилерист, був в’язнем нацистського концтабору. Другий дід пройшов війну авіамеханіком у винищувальному полку. Воювали обидва брати моєї бабусі – офіцер-автомобіліст і розвідник відповідно. Бойовим льотчиком пройшов війну чоловік сестри мого діда. Їхні родичі, що не потрапили на фронт, пережили окупацію, тобто той самий фронт, який двічі прокотився через їхні голови. І от за такої сім’ї, я у дитинстві про війну від родичів чув… та практично нічого. Не розповідали родичі про війну.



Точніше так – бувало розповідали, але мама з бабусею мене стабільно виставляли за двері. Бо розповідали родичі-ветерани таке…

Та самі прикиньте. Якщо бабця-сусідка якось обмовилася, що хліба вперше наїлася лише під німцями. Якщо родичі-жінки згадували, як ховали хліб від наступаючої Червоної армії, а родичі-чоловіки – про те, як жити доводилося на “бабціному атестаті”, бо жерти визволителям було нічого. Якщо Червона армія, наступаючи по Україні, втрачала по 15000 народу щодня (скільки ми втратили за все АТО?). Якщо…

Якщо все так – чим було для моїх рідних, а разом з ними – для сотень тисяч ветеранів Другої Світової сама згадка про війну? Відповідь – вона була диким, нелюдським, жахливим болем. Болем таким, відчувши який знову, бажання виникало лише одне – НІКОЛИ БІЛЬШЕ.

Саме тому ніяких “Безсмертних полків” не було в часи СРСР. В часи Сталіна – геть і Дня Перемоги не було, бо біль за війну був настільки живий, що навіть червоний Кремль не тягло святкувати. Саме тому чимало ветеранів геть і нагороди на 9 травня не вдягали – я пам’ятаю таке.

Вони кажуть, що “Безсмертним полком” надають шану… Мати Божа?! А вони хоча б ПОРАХУВАЛИ всіх громадян колишнього СРСР, на тій війні загиблих? А вони хоча б знайшли і ПОХОВАЛИ їх всіх? Вони хоча б написали історію тої війни, яка вдовольнила б усіх громадян? Чи так і буде довіку дві історії – одна 12 томник “Великая Отечественная война”, друга – твори Суворова, Бешанова, Соколова, Гогуна, тощо, кому що ближче?

На цій, нинішній, уже справді нашій війні, я бачив всяке. Я бачив добровольців, які так і не потрапили в штат частин після їх легалізації – не переймаються тим. Я бачив ветеранів із ЗСУ, які не оформлюють собі УБД, бо не вважають за потрібне. Я бачив волонтерів, які залишилися на бобах, але відмовляються і від нагороди, і від УБД – бо не хочуть. Я розумію, всім їм не потрібні ніякі “Невбиті курені” чи то “Безсмертні полки”. Їм потрібно, аби їхні діти та онуки думали про дівчат, про кіно, про кар’єру, про нові комп’ютерні розробки – про що завгодно, крім нормативу збирання АКС. Я згадую своїх рідних і розумію, вони хотіли того самого. Аби не було війни. І всі “Безсмертні полки” – це не вшанування, це знущання з пам’яті про них.

Нащадки тих, хто клепав собі політичний капітал на спинах моїх родичів живих, тепер силяться склепати його на них же – тільки вже на мертвих. Їм не звикати. Люди для них завжди були ресурс.

Тільки померлі строєм не ходять. І пам’ять про ту війну, справжню пам’ять, а не за шаблоном зайвої хромосоми Мединського (міністра культури РФ), не запхати в межі ніяких “Безсмертних полків”.

Ніколи більше.

Share

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com
Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial