Лихо від ідеалістів

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

#РоздумиПорохобота

Все більше я переконуюся, що найбільша загроза для України – не корупція, не еміграція і навіть не Росія. Найбільша загроза – це ті наші громадяни, які досі живуть переконанням «ми наш – ми новий світ збудуймо!» При чому я маю на увазі не комуністів та інших шанувальників ідей Леніна, Троцького та Че Гевари.

Я про тих, хто оцінює навколишню реальність, порівнюючи не зі зробленим раніше, а виключно зі своїми хатєлкамі. Про тих, хто хоче ідеальної країни тут, зараз і негайно, при чому такої самої як на Заході. При чому не як все на Заході (німецької реєстрації, британських черг та французьких штрафів на дорогах вони не бажають), а тільки в тій частині, яка подобається їм особисто. Я про осіб, які у всьому щиро прагнуть ідеалу.



Ідеалістом бути гарно і просто. Воліти аби «справедливість для всіх» приємніше і простіше, ніж думати, як закрити нестачу суддів в Україні (біля 20% до речі). Бажати соціальної політики як на Заході всім подобається більше, ніж підганяти роздуту раніше соціалку під можливості державного бюджету. Вимагати аби мінімальна з/п була як в Австрії – це вам не думати, як заохотити громадян зчепити зуби і відгризти ще невеличкий ринок збуту, який підніме ВВП країни на 1-2%. Волати «ні корупції» – не роками керувати колективом, де кожен намагається поцупити як не пачку електродів, то десяток гайок – а як піймають за руку, заявляє «та ти сам такий, всі ви, керівники, однакові!»

Ідеалісту не треба вислухувати потоків критики – на його боці моралісти всього світу.
«Хіба це погано, що кожна літня людина має гідну державну турботу?!» – запитує нас ідеаліст, і ми мусимо зізнатися – не погано. А питання, де взяти на те грошей, ресурси і людей, які якісно турбуватимуться про літніх людей, а не відбуватимуть години (в чому знову таки виною буде держава) – цих питань ідеаліст не ставить.
«Хіба погано, якщо в України зарплатні будуть як у Польщі?» Непогано. Але. Скільки милих серцю ідеаліста літніх людей і бюджетників залишаться без пенсій, аби держава зменшила податки, і наскільки жорсткішим треба зробити трудове законодавство, аби підвищилася продуктивність праці (я знаю від заробітчан у Польщі, в ЯКИХ умовах вони там заробляють ті зарплатні) – це ідеаліста не цікавить. Він не пропонує. Він гучно запитує.
«Хіба важко прокласти в Україні гарні дороги?» Так, трясця, важко, бо грошей – обмежена кількість, а пан-ідеаліст хоче водночас, аби дороги прокладали турки, і аби український шляхобудівик не залишився без роботи.

І бог би з ними, з хатєлкамі ідеалістів – що узяти з убогих? Лихо в тому, що спостерігаючи за різноманіттям ідеалістів від 1991 р. починаючи, я регулярно помічаю, як найбільш горласті з них натхненно обростають садибами, машинами, яхтами та іншими предметами розкошів. Що знову таки не заважає їм не пропонувати, а гучно запитувати… Бо виборці, які роблять ідеалістів владою, – такі самі ідеалісти…

Я не знаю чому так – чому українці так схильні до ідеалізму? Звідки це в нас? Українці завжди були відомі як гарні хазяї, а отже причинно-наслідкові зв’язки мусили б уміти будувати. Мусили б розуміти, що безкоштовне сало існує тільки в мишоловках, а під солодкі казки лізуть під спідницю. Тим не менше, з цим стикаєшся знову і знову. І Бог би з ним, якби стикався я з цим лише серед осіб неосвічених, які все життя живуть казками. Але…

Гірко, коли на ідеалістів скрізь і поруч наштовхуєшся серед людей інтелектуальних, які ніби мали б зрозуміти що, по чому і звідки береться? Але ні. Саме ці люди нагадують подекуди ПТУшників, що розглядають «Playboy», жадане – поруч. Пару разів побачивши Захід, вони переконані – все просто насправді! Поміняти в державі кілька керівників – і Захід буде тут, за вікном.

Що поробиш? Гасло «курво, працюй» у нас сприймає людей набагато менше, ніж привабливо-солодке вакарчуковське «вимагай більшого». Вимагати – не працювати, руки не сверблять.

На жаль, я знаю ще й історію. «Землю зрадників – всім, хто з царем» звучить набагато привабливіше ніж податки та козацькі реєстри Мазепи. Тільки закінчилася підтримка царя українцями-ідеалістами тоді чомусь латифундіями Меншикова і Малоросійською колегією. «Землю – всім, права – трудящим, диктат української мови» зразка Винниченка і Петлюри звучать набагато привабливіше ніж земельні, освітні та судові реформи гетьмана Скоропадського. Лихо в тому, що перемога Винниченка та Петлюри над Скоропадським призвела в результаті до зникнення України, до Голодомору та до русифікації. Не могла не привести, по суті.

Історія України доводить – успіху українці раз за разом добивалися там, де діяли за огидним принципом «курво, працюй». Там – де під три чорти посилали ідеалістів.

Та як довести це ідеалістам сучасним?

Share

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com
Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial