Україна – не Росія, але й не Англія…
Навесні 1941 року Британія майже рік як один на один билася з Рейхом.
Європа на чолі з Францією пала ще влітку 1940, про вступ США в війну не йшло й мови, а СРСР наповнював Вермахт міццю своїх надр.
Справи англійців погані, бомби падають навіть на Лондон з Манчестером, і тільки сила флоту стримувала операцію німців по висадці на Островах.
В цій ситуації народ англійський, не дивлячись на масу приводів, не істерить, не розмінюється на дрібну конспіролоґію, не звинувачує свого неоднозначного питущого грубіяна прем’єра на прізвище Черчилль в помилках, зговорі з іншими аристократами та зраді – а методично та вперто робить свою справу.
Щоправда, в них не було занадто багато активістів і аналітиків, і якось обійшлися вони без сотні нових партій старими добрими торі та віґами, а ще вміли іґнорувати тих, хто їздив за акредитацією в Гестапо.
“Ми будемо битися на узбережжі…”
От що таке гідність, воля до перемоги, повага до себе та інших і справжня холодна лють.
Тому Англія – це Англія, а ми – це ми, в постійному причісуванні та удосконаленні неіснуючого ідеалу, раз за разом втрачаючи те, що мали.
Тому продовжуємо святкувати чужі свята. Як це нещасне 9 травня, яке навіть в СРСР штучно ввели аж в 1965-м.
