Туга за нашийником
Багато із звільнених рабів на схилі віку впадали в тугу.
Вони сумували за кільцем на шиї і галерними кайданами. Батоги, брудна рогожа, рев наглядачів, стерті в кров руки, і скотиняча їжа – забулися, або здавалися задоволенням.
Зате як здувалися силою м’язи від важкої роботи! Як стогнала рабиня з хазяйських покоїв, притиснута молодим сильним тілом! Як гостро смачні були недоїдки з хазяйського столу!
Молодість, молодість, молодість! Можна тільки відчувати. Не треба думок і волі – тільки терпіння.
Старі звільнені раби не розуміли інших звільнених. Тих, хто зрозумів смак свободи. Тих, хто просто обробляв своє поле. І прокидався вночі з криком, якщо відчував уві сні нашийник раба. Вони ненавиділи їх. Тому що самі так і залишилися рабами.
Ще вони ненавиділи дітей, що сміються. І навіть своїх дітей, що народилися вільними.
Переконані раби збиралися разом і звали мертвого кесаря. А потім, не догукавшись, починали звати нового кесаря. Вони витягували тонкі шиї, закликаючи нашийник, і шепотіли синюшними губами заклинання, закликаючи батіг.
Їм здавалося, що разом з рабством повернеться молодість, дзвінке силою тіло та хіть. І смерть перестане заглядати вечорами у вікно.
Старі звільнені раби дуже боялися смерті і ненавиділи молодих. За те, що вони залишаться жити.
Вони ненавиділи тих, хто не боїться смерті і щасливий померти вільним. За те, що від цього явно пахне безсмертям.
Старі раби хотіли повернути свою молодість і своє рабство. Молодість для себе і рабство для всіх. Вони були страшні у своїй вірі й завзяті в своєму божевіллі. Але в рідкісні моменти просвітління, вони розуміли що їх спогади – тлін, а надії – хвороба.
І вони були згодні на все, щоб поцупити з собою в могилу всіх, включаючи власних дітей. Вони цілувалися з безнадійно хворими, виходили на площі і розносили проказу і чуму. А в червоних сльозавих очах горіла шалена надія, що станеться рабське диво.
Вони стискали під одягом старий невільничий нашийник, і невміло молилися незрозуміло кому.
А Сатана просто чекав.
