Чому Україна встояла? Поки…
Починаючи з самого моменту оголошення незалежності України в РФ були потужні сили, які не сприймали тієї незалежності. Намагання ліквідувати нашу незалежність або бодай обмежити її були весь час (база ВМС РФ в Криму, «мєшковщина» і т.п.). В активну фазу, на рівень вищого керівництва РФ, цей процес вийшов з приходом до влади В.Путіна.
Перше серйозне, активне втручання РФ в Україні відбулося в 2004 році, коли імперія оговталася після першої фази розпаду, до влади прийшли представники КДБ, і імперія набрала сил завдяки зростанню ціни на нафту. Саме тоді кремль зробив спробу пропхнути в керівництво України двічі судимого і, скоріше за все, завербованого КГБ Януковича – повну кремлівську маріонетку. І наштовхнувся на неочікуваний опір, до якого абсолютно не був готовий. Виступив народ України. Відбувся Майдан 2004 року: стихійний, але надзвичайно масовий і при цьому мирний, дисциплінований, відповідальний і шляхетний. Кремль мусив відступити, бо був неготовий до такого розвитку подій. Відступили, але добре запам’ятали, проаналізували і зробили висновки.
І дуже швидко взяли реванш. Традиційними гебешними методами: розкол, підкуп, дискредитація, пропаганда.
Першому справді українському, прозахідному Президенту України В.Ющенко швидко створили противагу в особі Ю.Тимошенко, використавши її жадобу до влади, грошей, газові зв’язки з кремлем та деякі особисті якості. Єдність влади відразу було розколото. Одночасно була почата потужна кампанія з дискредитації Ющенка методами, які вже стали для нас звичними: звинувачення в корупції, кумівстві, скандали з дітьми, демонстративні виходи з фракції з гучними звинуваченнями в крадійстві (Томенко), образливі прізвиська, які всі пам’ятають, і т.п. Вогонь було відкрито з усіх інформаційних стволів, і маємо розуміти, що так буде завжди, коли до влади в Україні приходитимуть прозахідні, антикремлівські політики.
Одночасно було розпочато економічний тиск, одним з епізодів якого був газовий шантаж в розпал зими, який закінчився підписанням Ю.Тимошенко, за спиною і без відома Президента України, відомої кабальної газової угоди, яка поставила Україну в повну економічну залежність від РФ. В обмін на цю зраду Юлії Тимошенко, скоріше за все, пообіцяли крісло Президента на наступних виборах (потужну фінансову та інформаційну підтримку).
В наступні вибори українці змушені були обирати між двома залежними від кремля кандидатами: Януковичем та Тимошенко. Путін кидає завжди, це потрібно знати і пам’ятати нашим політикам. Кинув він, звичайно, і Тимошенко. У виборі між двома маріонетками Путін обрав двічі судимого й недалекого дрібного крадія, відкинувши кандидатуру Тимошенко, врахувавши її хитрість, схильність до інтриг та ведення власної гри.
Отже, в 2010 році Кремль, використовуючи свої фінансові, інформаційні та політичні потужності, поставив на чолі України своїх маріонеток. І дозволив їм красти, збагачуватись без обмежень. Під повний контроль було взято верховну виконавчу владу, силові структури, збройні сили України.
Але на той момент кремлю, імперським силам РФ здалося, що цього замало. Влада РФ була на своїй вершині, в бюджет та кишені російських можновладців лився золотий потік нафтодоларів, підтримка Путіна була небувалою, готувалися до олімпіади в Сочі. Одночасно в кремлі розуміли, що народ України не буде довго терпіти кремлівських маріонеток, що в Україні набирає сили прагнення до справжньої незалежності, що народ України невідворотно рухається до західного, демократичного цивілізаційного вибору.
Саме тоді в кремлі було прийняте рішення про руйнування української державності, про розкол і, можливо, повну окупацію України. Момент для цього був визнаний найкращим з усіх точок зору. Не будучі в змозі придушити прагнення України до незалежності, кремлівська гебня вирішила обернути сили українців проти них самих. Вже тоді ця операція почалась.
Протест українського суспільства проти кремлівських ставлеників, проти узурпації ними влади, звичайно ж, був АБСОЛЮТНО СПРАВЕДЛИВИМ І ПРАВИЛЬНИМ. Але кремлівська гебня була вже готова до нього, передбачала його і готувалася до нього. Керівництво правоохоронних органів було на той момент повністю підконтрольне кремлю.
Крім того, спецслужбами РФ було взято під фінансовий контроль або нашпиговано агентурою націоналістичні організації. Деякі, такі як ПС, спеціально створювались під заплановані події. Рядові члени ПС піддавалися ідеологічній обробці за чисто гебешними технологіями, насаджувалися антисемітизм, ксенофобія, радикалізм, проводились тренування по виконанню «акцій прямої дії».
Коли народ України вийшов на справедливий, справді патріотичний і чистий протест проти злочинної влади, кремль увімкнув заздалегідь сплановану та підготовлену хвилю провокацій. З чіткою метою перетворити справедливий, багатотисячний народний протест на криваву бійню. Щоб занурити Україну в ситуацію безвладдя та керованого агресором хаосу (все чітко згідно з теорією гібридної війни). І в ситуації повного розвалу влади, силових структур, ЗСУ – спокійно взяти роздерту на шматки Україну. Таким чином, на мою думку, вже в 2010 році, допустивши до влади Януковича та його поплічників, ми втрапили в кремлівську пастку. І вже тоді проти України була розпочата гібридна війна.
Спусковий гачок було натиснуто 27 листопада 2013 року показовим та нахабним зривом підписання асоціації з Євросоюзом. Що викликало хвилю народного протесту, Майдан 2013-14 року.
Взимку 2013-2014 року саме кремль шляхом провокацій З ОБОХ СТОРІН ПРОТИСТОЯННЯ перетворив мирний Майдан на кривавий. Мета була проста – створення в Україні ситуації хаосу та безвладдя. В цих умовах – без опору забрати Крим, Донбас. Як кінцева мета – знищити Україну як державу. Для цього кремль використав заздалегідь підготовану агентуру (яка готувалась роками, а деякі “консерви” з часів СРСР). Агентів в силових структурах (Захарченко, Якименко) і агентів в рядах протестуючих (так званих націоналістів-радикалів типу Корчинського, ПС тощо).
Згадайте події, які здавались тоді загадковими: показовий, жорстокий розгін кількох десятків студентів. Для чого? День-два і студенти розійшлись би самі. Але потрібен був вибух, тому молодих хлопців та дівчат (майже дітей) били показово жорстоко. Вийшли тисячі людей, але протест був мирний.
Провокації продовжились – з обох сторін. Бульдозер на Банковій, що пішов на ВВшників (пан Корчинський). Вбивство Жизнєвського і Нігояна. Невідомі в балаклавах починають кидати коктейлі молотова, камери показують палаючих ВВшників та спецпризначенців. Захоплення ПС адмінбудівель, МВС та СБУ в західних регіонах – без НАЙМЕНШОГО опору від контрольованих фактично Росією МВС та СБУ.
За допомогою західних партнерів досягнули мирної угоди між опозицією та Януковичем, що давало надію на мирне вирішення й можливу добровільну відставку Януковича. Порушення з боку “радикалів” домовленостей з Януковичем.”Історічєская рєчь Парасюка” (дуже потрібна кремлю, який ВЖЕ спланував і підготував анексію Криму, і якого категорично не влаштовував мирний фінал протистояння). Розстріл протестувальників. Раптова втеча Януковича (фактично взяття його в заручники кремлем).
Після взяття юридичного на той момент очільника держави Януковича під повний контроль (а фактично в полон) кремля мета створення ситуації безвладдя була досягнута.
Далі ставилося дві стратегічні задачі: демонтаж Української держави і розпалення в Україні громадянської війни. Кремль відверто озвучував свої плани, видаючи, щоправда, бажане за дійсне. Стратегія ця абсолютно не нова і неодноразово використовувалась кремлем в різних країнах. Досягнення цих задач давало б кремлю повну безкарність, можливість окупації України без затрат ресурсів і навіть під оплески світової спільноти. Українці, за задумом кремля, мали знищити свою державу власними руками – і не вперше, до речі, в своїй історії.
Для реалізації цього підлого плану громадян України просто стравлювали між собою. Стравлювали віртуозно. Розколоти і зіткнути лобами – головна зброя кремля, яку гебня використовувала безліч разів: в Афганистані, Чечні, Сирії, Україні. Кремль використовує напрацьовані десятиріччями (якщо не сторіччями) стандартні, безвідмовні методи, мета яких – викликати розкол і взаємну ненависть. Ненависть люту, ненависть криваву. Ненависть між людьми, які жили в одній державі і насправді не мали ніяких причин до ненависті. Потрібні були страх, вогонь і кров. І все це щедро створили і зі смаком показали по ТВ і розтиражували в ЗМІ.
Одним з ключових гасел Майдану-2004 було «міліція з народом». Кремль почав саме з цього, з розколу між українцями та правоохоронцями. Провокували як завжди З ОБОХ БОКІВ – це гебешний стандарт. Показове жорстоке побиття дітей спецпризначенцями. Бульдозер Корчинського, який пішов на хлопчаків-ВВшників. Вбивство Жизнєвського та Нігояна, пролита перша кров, кров яка лягла між одними українцями (протестуючими) та іншими українцями (правоохоронцями). Потім радикали кинули перші коктейлі молотова (до речі, мені досі не зрозумілий раціональний мотив застосування цієї зброї, яка взагалі призначена для боротьби з бронетехнікою, в вуличних протистояннях. Палити живих людей, нехай і беркутівців? Палити київські будинки? Отже ЗМІ показали всьому світові палаючих міліціонерів, палаючий Київ).
Взагалі, вогонь став фішкою гебешних провокацій тих часів. Підпал львівської бази «Беркуту», внаслідок якого загинули два міліціонера. Підпал в той же день (19 лютого) будинку профспілок на Майдані, в якому загинули протестувальники. Нарешті, підпал будинку профспілок в Одесі 2-го травня 2014, в якому спецслужбами РФ були спалені прихильники «руського міра», сплановано і навмисне заведені в заздалегідь підготовлене для підпалу приміщення. Ця «сакральна вогняна жертва» (термін кремлівської пропаганди, до речі) за задумом кремля мала стати поштовхом для повстання за «рускій мір» всього Сходу та Півдня України. Всі ці підпали робилися за однією методикою: ззовні палять шини чи кидають коктейлі молотова умовні «радікали-націоналісти», всередині справжній, надійний підпал з гарантованими жертвами і з перекритими шляхами відходу роблять спеціалісти спецслужб РФ.
Страх, вогонь і ненависть. Вулицями Києва проходить «факєльноє шєствіє» Правого Сектору з невиразним і незрозумілим гаслом «Бандера прийде, порядок наведе». Справжній зміст цієї ходи – викликати асоціацію з факельними ходами німецьких націоналістів та згадування фігури Бандери, яка давно вже зроблена совєцькою пропагандою пугалом для російських обивателів. Активізована програма розколу по лінії Схід-Захід, україномовні-російськомовні. Свобода озвучує провокативні мовні та національні заяви, які в істеричному тоні розкручуються в російських ЗМІ. Російське ТВ мільйони разів повторює словосполучення «Правий Сектор», чудовий інформаційний бренд, створений кремлем саме для цього. Мільйони разів прокручуються ролики з Сашком Білим, уродженцем Пєрмі, дрібним бандитом, який в свій час приймав участь в чеченській війні (і абсолютно невідомо, що насправді він там робив, зате відомо, що він робив, повернувшись в Україну: віджими, рекет, кришування) і який демонстративно розгулює вулицями міста, вимахуючи бойовою зброєю, натякаючи на «порядок», який буде встановлено в Україні, зокрема, в східних областях. Потрібен був страх, потрібна була взаємна ненависть.
Вершиною цього страху, вершиною ненависті та початком масових безладів та погромів мало стати масове вбивство протестуючих в центрі столиці. Не маю й найменшого сумніву, що організатором та замовником розстрілу був кремль, надто все це чітко лягає в загальну схему розвитку гібридної війни.
Отже мета, здавалося б, була досягнута. Країна розколота, занурена в хаос та безвладдя, держструктури та силові органи зруйновано, юридичний очільник держави в руках кремля. Україна справді була на краю. На межі втрати державності та громадянської війни, про що забігаючи вперед почали трубити російські ЗМІ.
Але Україна встояла. Чому?
Відповідь проста. Тому що на Майдан вийшов насправді український народ. Не чернь. Не натовп. А народ України. Що було абсолютно незрозуміло для кремлівської гебні, яка будувала свої плани, підсвідомо орієнтуючись на російську ментальність.
Майдан самоорганізувався. Майдан виявив мудрість,героїзм, розважливість, спокій і терпіння українського народу. Незважаючи на підлі та криваві провокації, Майдан не скотився до ненависті навіть і до своїх противників (допомагали пораненим беркутівцям та ВВшникам, практично не було фактів насильства та криміналу на Майдані), не скотився до грабунку та погромів магазинів (що неодмінно було б в російській революції), зберігався порядок, дисципліна, взаємодопомога, світлий дух і віра в правду. Це і є справжній подвиг. Це і були справжні невідомі, не розкручені в ЗМІ народні герої.
Вдалося зберегти й державність України. Встояв Парламент (Верховна Рада України), який зберіг легітимність державного управління. Так – недосконалий, так – наповнений напівфеодалами, комсомольцями, корупціонерами, вихідцями з великого бізнесу і т.п. Але саме цей інститут виявив живучість та гнучкість, властиву самій демократичній структурі цього органу. До того ж в інтереси олігархів та великого бізнесу зовсім не входила руйнація держави та російська окупація з втратою їх власних активів.
Згадую ті чорні місяці 2014-го. Вторгнення в Крим. Захоплення міст та містечок Донбасу. Згадую те майже фізичне відчуття, що країна висить над прірвою на тонкій нитці. Згадую розуміння необхідності негайного відновлення повноцінної центральної влади (чому тягнуть? Чому не обирають Президента негайно?). Але все робили правильно, за Конституцією: підготовка до виборів, агітація, дебати. Зараз розумію – потрібна була 100% легітимність влади в очах українців і всього світу.
Обрання Порошенко було жорстким ударом по планах кремля. Ситуація відразу почала мінятись, втрата територій змінилася наступом. Держава встояла. І почала укріплюватись вже справді НАША, незалежна, оплачена кров’ю та стражданнями українська держава.
Ми зараз маємо те, чого не мали діди і прадіди. СВОЮ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ. З своїм Парламентом, Президентом, Конституцією, законодавством, силовими структурами, міжнародним представництвом та бюрократичним апаратом (що теж важливо, до речі). Так, звичайно, з купою недоліків, негараздів і протиріч (які, як не дивно, існують в кожній державі).
Найголовніше – не втратити це.
Не дати ворогу та власним корисним ідіотам зруйнувати власну державу. Не дати розколоти її на території, контрольовані партизанськими загонами та добробатами. Це головний наш обов’язок перед онуками: не дати через якісь негаразди зруйнувати головне – нашу державу.
