У війні слово є зброєю
Взагалі, попри всю мою критику ЗМІ, і моє негативне ставлення до значної частини представників медіаспільноти, я цілком розумію її необхідність як інструменту громадянського суспільства. Тобто моя критика – це не боротьба з інституцією, а скоріше боротьба за підвищення якості роботи даного інструменту.
І я категорично засуджую перешкоджання журналістській діяльності, якщо ця діяльність не шкодить національній безпеці. А також категорично проти насильства по відношенню до журналістів.
Я також досить критично ставлюся до західних ЗМІ. Західні ЗМІ такі ж недолугі як і вітчизняні. З тими самими перекручуваннями, маніпуляціями, погонями за сенсаціями, слабкою самоцензурою, хоча, можливо не в такій ступені як наші.
До того ж, я не розумію, чому ми маємо бути повністю відкритими перед журналістами і при цьому закритими перед спецслужбами. Чому в одному випадку вбачаємо загрозу зловживань, а в іншому загрози зловживань не помічаємо? Чому в одному випадку – це “Великий Брат стежить за тобою”, а в іншому – “це право на висвітлення суспільно-важливої інформації”. Чому, коли тебе знімають чи прослуховують впотайки – то погано, але коли тебе нахабно переслідують з відеокамерою та корочкою журналіста – то нормально? Хто, врешті, встановив ці норми і сказав, що так воно і має бути?
Але головне, що мене непокоїть, це лиття води на млин ворога, коли критика влади перетворюється у підбурення до повалення влади під час оборонної війни із зовнішнім агресором.
Де та грань? Хто з журналістів несе відповідальність чи хоча б усвідомлює її?
Відмахнутися не вийде – держава в нас одна. Але ж і не критикувати владу не можна. От і маємо маятник – одні розхитують човен – інші діють на противагу, і човен пливе, не перевертаючись, тримаючи баланс між умовними КНДР та Руїною. Тому, певно, журналіст має набувати не лише необхідних компетенцій, а намагатися оцінювати ризики від своєї діяльності.
У війні слово є зброєю. Тож переконайся, що ти стріляєш не по своїм.
Плакати © Canadian Journalists for Free Expression (CJFE)
