Він вже давно напав…
За небезпекою відкритого вторгнення на початку цієї гібридної війни ми майже проґавили момент, коли воно відбулося – але іншими способами.
В Кремлі не ідіоти, там одразу прорахували, що військовою силою доб’ються в Україні набагато меншого ніж традиційною пропагандою, ставкою на підконтрольну частину еліти, використання споконвічної недовіри українців до держави і планомірним терором проти знакових постатей.
І така робота з підміни нам ворога має успіх.
Наприклад, на питання про винних в Іловайську багато хто назве три-чотири прізвища наших посадовців – і вже не згадає про російських військових.
Це наслідок інформаційної окупації, підсадки фейкових героїв та майже неприхованої роботи російської аґентури в суспільно-політичному полі.
Під ударом все українське – від президента до солдата, від парламента до журналіста, від Генштаба до добровольця.
Навіщо військове вторгнення, якщо вони будуть протистояти один одному і врешті всі опиняться під впливом Москви?
Це не означає, що всі наші керівникі білі та пухнасті, у більшості свідомість на рівні “старосвєтского помєщіка”.
І завдання нації – іх змінити, але не ціною втрати держави.
А сарказм рівня “а то путін нападьот” можуть дозволити собі тільки “активісти та революціонери”, які свідомо або несвідомо не розуміють – вже давно напав.
Илюстрація © The Economist
