Хочеться, аби востаннє

Восени 1919 р. Головний Отаман УНР Симон Петлюра постійно робив промови перед вояками Дієвої армії – виснаженими, голодними, хворими, втомленими.

Він казав їм, що Батьківщина потребує подвигу і жертв. Що треба терпіти і знову іти на смерть. Що віддати майно на потребу держави – честь, а хто цього не розуміє – той ворог. Що треба вірити в те, що уряд все робить правильно і що перемога за нами. Про російських вошей і українських гнид. Нагадував, що Батьківщина в нас одна – і хто ми без неї?

Чому я про це пишу? Бо такі речі Симон Петлюра заговорив, лише коли сам став владою, коли сам відчув на плечах весь тягар, і коли в нього самого під дупою зашкварчало не по-дитячи. Бо в ті часи, коли Петлюра був опозицією гетьману Скоропадському, він казав категорично інше.

Він казав, що податки уряду – це неймовірно багато. Що єдине покликання держави – поліпшувати життя своїх громадян. Що “якщо Україна не буде соціалістичною – не треба ніякої”. Про корупцію теж – де ж без неї?

Саме під цими гаслами він повалив гетьмана, аби невдовзі…

Єдине шкода. За всі його владні амбіції, одурений ним народ заплатив продрозверсткою, придушеною отаманщиною і Голодомором.

Так хочеться, аби востаннє…