Три ступеньки к Европе

Я почему так часто поминаю так называемое “мировоззрение”? Да просто потому, что люди живут по-разному в зависимости от того, как смотрят на мир. Там, где один уже видит угрозу (еще в 2010-м, например), другой по-младенчески беспечен, пока «гром не грянет». Там, где один видит «всепропало», другой видит кучу возможностей и ими пользуется. Соответственно, и имеет.

Так вот, не научившись видеть, сложно куда-то двигаться. Чтобы построить дом, его нужно сначала увидеть. На схеме, в воображении, на образце. Хаотичное перекладывание кирпичей может и даст результат, согласно теориям эволюционистов, но только не при вашей жизни. А так, протягом мільйонів років. Устраивает? Ну а сидящему на ж… будет плохо всегда. Исторически доказанный факт.

Так вот, до того самого видения Европы нам осталось три шага.

1. Усвоить, что не мы даем оценки истории, а история ставит оценки нам. Та будь які історичні події є наслідком не доброї чи злої волі окремих історичних особистостей, а наслідком створених у суспільстві стійких передумов. Й нарешті навчитися давати належну оцінку діям, а не персонам. тобто якісь приймати за зразок, якісь рішуче відкидати. За єдиним критерієм. Результату тих дій. Бо воно звісно файно засудити Сталіна та Жукова, трохи спотворивши плакат Кукриніксів, привласнивши Жукову слова? яких він ніколи не казав й таке інше. Тільки підняти цих персон із землі, щоб розстріляти «волею народу», вже не вийде. А от як рішуче засудити та відкинути суто хибне прагнення «пабеды любой ценой!» безвідносно персоналій, то й у сьогоденні можна запобігти навіть появі настроїв «пачиму не штурмуют Донецк», «пачиму АТО а ни вайна!», «вайна вигадна алигархам!!!!!!!!!!!». Та унеможливити самим строєм суспільства купу зайвих жертв під Карлівкою від чергового насіння Жукова. Й так у всьому.

2. Збагнути, змиритися. прийняти простий факт: свобода є не «шо хочу, те й ворочу», а свідомий добровільний вибір людиною окремих можливостей та притаманних цим можливостям обмежень, що роблять користування можливостями максимально безпечним для людини та її оточення. А «шо хочу, те й ворочу» – це найжалюгідніший вигляд рабства. Рабство у збігу обставин. Бо за тим критерієм «рулить» той, в кого можливостей у даному часі у даному місці випадково більше. Я абсолютно безсилий проти серлеща, коли він у студії телеканалу, може верзти про мене що завгодно, наприклад, але боронь його Боже перетнутися зі мною у малолюдному, чи навпаки багатолюдному місці на дистанції менш за метр. Там буде безсилий він. А таке ж колись може статися. А що? Свобода! Що хочу те й ворочу.

3. Залишити у минулому світогляд «слабких, бідних, нещасних», які жадають помсти «за історичні страждання» та (див. п.1) чекають приходу «народного месника, визволителя, дбальця за нарід». На жаль, а скоріше на щастя, світ побудований так, що слабких у ньому…. жорстко за збочено. У всі часи. Що були й що будуть. Це одне. Друге – найкращою помстою будь-якому ворогу є ваше довге, щасливе життя за себе й тих, хто не дожив. Іншої нема. Того, хто скривджує тебе, звичайно, можна та й тре нищити, але тільки як неодмінний етап розбудови ВЛАСНОГО життя, не як самоціль.

Що треба. Прийняти, збагнути, забити у голову той факт, що майже кожна доросла людина вже має достатній запас можливостей подбати належним чином за себе, малих дітей та стареньких батьків. Та замість очікування, що хтось створить умови для цього, невпинно та результативно вчитися знаходити їх у цьому житті, переступаючи явні, а не вигадані перешкоди.

Нащо це все?

Заради двох речей.

Перше, якщо наш світогляд зміниться масово у цей спосіб, ми здобудемо можливість активно поліпшувати своє власне життя, розірвавши порочне коло вікових очікувань «героя, який прийде, помститься за нарід, та нарешті створить йому умови», з усіма притаманними процесу розчаруваннями. Досидь кривавими, як свідчить історія ХХ сторіччя.

По-друге, тим ми вириємо найнадійніший «рів з крокодилами» та збудуємо найнездоланнішу стіну на одному боці свого кордону, об яку ворог гарантовано вб’ється незалежно від кількості зброї в його руках, та розвалимо іншу стіну між нами та цивілізованим світом, бо станемо його невід’ємною часткою. Не формально, а фактично. З усіма належними справі «плюшками».

Извините, что так сбивчиво. Просто вроде и говорить о таких вещах как бы нечего, а з другого боку тут у нас пробуксовка… многосотлетняя. Пора двигаться.