Про героїчність замість плачу

Віталій Гайдукевич
Віталій Гайдукевич

Довколакіношне…

Тут “Жнива…” обговорює стрічка. Тішуся. Ну, перш за все, що обговорюють кіно про Україну. Присутні діаметральні точки зору, йде діалог про те, що добре, а що зле – супер. Спостереження, чимало глядачів чекали драму про трагедію часу. Мало хто звернув увагу, що ледь не вперше в сучасному кіно про Україну прорізалися дуже важливі, вкрай важливі, нотки – героїка.

В стрічці є персонажі, котрі замість скиглити і плакати, шо біда-біда, беруть шаблю і кришать московита. Ну нарешті, дочекалися.

Я не кажу наскільки це якісно з кінематографічної точки зору було подано.

Важливо інше – на екрані, в популярному кіно, що розраховано на максимально широке коло (а значить не надто вибагливе) глядача, з’явився Українець Котрий Може Вломити Люлєй Московиту.

Знаєте, чому це прорив? Бо ми звикли до ролі жертви. Нас усі ображають, притискають, гноблять, а ми лишень тужливих пісень співаємо. Зверніть увагу, у нас в історії героїчні вчинки сповнені не стиснутими зубами і славою героям, які насипали за комір… а тугою за загиблими в процесі насипання. І якщо в норманській, скажімо, традиції Герой Що Пішов, він приєднався до таких же героїв у Вальгаллі, і надалі матиме трапезу із найславетнішими в товаристві самого Одіна, то у нас переважає туга, а про героїзм ми забуваємо…

Пригадайте, стереотипічне сприйняття битви під Берестечком? Туга, жаль, трагедія – 300 відважних, котрі відмовили Потоцькому і лишилися битися на смерть, розповіді про десятки тисяч загиблих, потонулих у Пляшеві (що не підтверджується археологією)… А який стереотип Фермопіл і 300 спартанців? Герої, відвага, відчайдухи… Де жаль? Де плач? Є тризна. І це ще не усі в курсі, що спартанці не могли відступити за визначенням – за законом за це була кара. Тобто у них взагалі без варіантів – або в бою помреш, або вдома вб’ють. А от ті, хто були РАЗОМ зі спартанцями (так, вони там були не самі) цілком могли піти, але лишилися добровольцями (як і кількасот козаків під Берестечком).

І таких сторі – вагон і возик. І кожна давно мала б стати звитяжним геройським коміксом, мультиком, плакатом, кінофільмом…

Тут сюжетних ліній, котрі б народжували колоритних і фактурних персонажів, котрі не ламалися, не здавалися і навіть на смерть йшли із хижим прищуром – хмара. Холодний Яр, повстання в Лук’янівці, ПВЗ розібрати на героїку можна, Конотоп, Орша, Ольгерд на Синіх Водах, штурми Сагайдачним Кафи, Москви (!)… зрештою, ті ж селянські повстання під час Голодомору, тоді ще було багато тих, хто пам’ятав українське військо і його звитяги…

Ясна річ, це треба вміти показати якісно і самовдосконалення тут не знає меж. Але нарешті десь, окрім “Вогнем і Мечем”, почали з’являтися фактурні українці, а не Боярський (тьфу, прости Господи). І от за це “Гірким Жнивам” дійсно дяка.

P.S. і так, відшукування героїчності замість плачу, це пропаганда – і хоч лусніть, і най вас жаб’ячим пупирлом вкриє, опоненти – ця пропаганда потрібна.

Share
Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial